Лидер группы «Океан Эльзы» Святослав Вакарчук дал интервью в программе «Война миров» на Радио Вести. Предлагаем вашему вниманию полную расшифровку и аудиозапись интервью.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: На радио Вестей – радио новостей и мнений – "Война миров". И с вами – Константин Дорошенко и Татьяна Гончарова, традиционно.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: В нашій студії сьогодні Святослав Вакарчук. Давайте перед розмовою послухаємо довідку про нього.

СПРАВКА: Святослав Вакарчук. 39 лет. Лидер украинской рок-группы "Океан Эльзы". Общественный деятель, заслуженный артист Украины, народный депутат Украины шестого созыва. Закончил Львовский университет по специализации "Теоретическая физика". Защитил диссертацию. В 1994 году основывает группу "Океан Эльзы". Вакарчук является автором слов и музыки большей части песен коллектива. В дискографии "Океанов" – 8 альбомов. Также на счету у Вакарчука сольный альбом "Вночі". В 2005 году артист становится послом доброй воли ООН в Украине. Был активным участником "оранжевой" революции. Во время парламентских выборов в 2007 году стал народным депутатом Украины. Кроме того, основал благотворительный фонд "Люди будущего". В 2011-м собрал проект "Брюссель". Его участниками стали музыканты Дмитрий Шуров, Петр Чернявский, Макс Малышев и Сергей Бабкин. 14 декабря 2013-го вместе с бывшими участниками "Океана Эльзы" дал бесплатный концерт на Майдане Независимости в поддержку Евромайдана. По мнению издания "Корреспондент", Святослав Вакарчук входит в список самых известных и самых влиятельных людей Украины. Увлекается японскою культурою. Любимые писатели – Юкио Мисима и Харуки Мураками. Среди любимых музыкальных коллективов – Beatles, Rolling Stones, Queen и Pink Floyd.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Вообще, Таня, страшно представить, сколько мы со Святославом лет знакомы. 18 – на самом деле. За это время уже люди становятся совершеннолетними.

Святослав ВАКАРЧУК: Добрий день всім, по-перше.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Кстати, добрый день.

Святослав ВАКАРЧУК: Я можу прокоментувати цю довідку?

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Можна. Чому сміх був на письменниках улюблених?

Святослав ВАКАРЧУК: По-перше, ви занадто багато читаєте "Вікіпедію". По-друге,"Вікіпедію" треба час від часу редагувати. А її сам про себе… мені не вистачає трошки сміливості і наглості редагувати. Там багато фактів, які або не відповідають дійсності, або трошки застарілі. Наприклад, не я заснував групу "Океан Ельзи".

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: А кто?

Святослав ВАКАРЧУК: Я би сказав, мене покликали в групу, яка вже існувала. Вона називалася "Клан тиші". І разом з трьома своїми колегами, які вже в ній грали, вчотирьох ми вже придумали, що нова група буде мати нову назву. Але якщо вже відверто говорити, то це те саме, що говорити, що, наприклад… я хочу якийсь приклад привести цікавий. Не знаю. Наприклад, Роберт Плант заснував групу Led Zeppelin. Це неправда. Тому що її заснував Джиммі Пейдж, який шукав людей, і привів його окремо. Друга річ, про японську літературу. Я насправді дуже люблю японську літературу. Але цю фразу я сказав в році 2001-му десь в інтерв’ю. Таке враження, що я інших письменників з того часу не читав.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Интересно, кого же читал, и как изменились вкусы, если они изменились.

Святослав ВАКАРЧУК: Я просто скажу про неточності. І третя річ – про… Я нарешті публічно десь це скажу остаточно і так далі. З цим заслуженим артистом, дивіться як було. В 2005 році відпочивав у Греції. І тут мені дзвонять і кажу, що тодішній президент видав указ, щоб мене нагородити званням "Заслужений артист України". Я до таких звань відношуся дуже скептично. Але в мене вийшла дилема, що я маю робити: я маю сказати, що не треба мені ніяких звань, чи прийняти його? Я вирішив поступити як в тому анекдоті – не зробити ні перше, ні друге. Я вважав, що якщо я вийду на прес-конференцію, як мій колега Олег Скрипка, і відмовлюся, то це буде трошки певна, я би сказав, спекуляція на цьому. Якщо я прийду і прийму це звання, то це буде неприйнятно для мене з точки зору мого відношення до цих звань. Таким чином, я вирішив на нього ніяк не реагувати. Мені роки два після того дзвонили з Міністерства культурі, просили прийти і отримати своє посвідчення, підписатися в тому, що я прийняв. Я сказав, що цього робити не буду. І вони кажуть: так є указ. А я кажу: я ж указ не видавав, мене ж ніхто не просив, щоб… я ж нікого не просив цей указ робити. І так ця історія тягнеться. Всі пишуть, що я заслужений артист. Я тихенько цього не признаю. І ніяких посвідчень чи процесуальних дій для його оформлення не робив, не роблю і робити ніколи не буду.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Так у мене і виникає питання: чи може зірка такої величини так недбало ставитися, і тільки на Радіо Вісті заявляти про ці неточності? Треба щоб піарники попрацювали, щоб повиправляли ці неточності.

Святослав ВАКАРЧУК: Я якраз цього не хотів би, особливо останнього. Я просто вирішив, що вже за давністю літ, так скажемо, можна про це говорити… Не хотілося мені шуму з цього приводу. Почнеш про це багато говорити – фокус збивається у людей. Причому тут взагалі ці звання до того, чим я, в принципі, в життя займаюся? Навіщо на цьому акцентувати увагу? Є – є. Немає – немає. Офіційно користуватися ним, отримувати блага – я не знаю, чи вони є, до речі – я не збираюся.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Такое звание дает право, например, быть похороненным на Байковом кладбище. Я думаю, что когда придет время, уже все равно.

Святослав ВАКАРЧУК: Ти знаєш, я тобі скажу чесно, я про це ще не думав. Але точно це не найголовніша річ в житті. До речі, так легковажно до цього я би теж не відносився. Знаєте, все-таки родині, шанувальникам, друзям важливо, що з відомою людиною стається після її смерті. Насправді не треба до цього так відноситися дуже цинічно. Якщо ти вважаєш, що тобі все одно, це означає, що ти, в принципі, настільки зациклений на собі, що тобі, в принципі, все одно, що крім тебе в житті відбувається. Не думаю, що так все одно, де і як тебе поховають. Це така річ... Просто про цю річ я поки що, слава богу, не думаю. Хоча це не все одно. З приводу письменників можемо поговорити.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Тут есть, кстати, противоречия. Потому что если любимый писатель Юкио Мисима…

Святослав ВАКАРЧУК: То никак не может быть Харуки Мураками.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Абсолютно.

Святослав ВАКАРЧУК: Абсолютно. Я вважаю так само. А оскільки я в той момент читав багато і одного, і другого, і сказав, що мені подобається читати, то мене сприйняли дуже буквально. Журналісти, чесно кажучи, як правило, не читають ні першого, ні другого.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: І точно вони не порівнюють.

Святослав ВАКАРЧУК: З приводу Муракамі я можу сказати так. Він хороший письменник, але зрівнювати його по рівню письменницького таланту і впливу з Місіма Юкіо я би не став і близько. Тобто це те саме, що сказати, що мої улюблені музиканти, не знаю, Beatles і Placebo. Ну, я просто не хочу образити прихильників Placebo. Це хороша група, як і Муракамі хороший письменник. Але це трошки різного рівня люди. Муракамі дуже мені подобався… перше, з чим він нашумів – роман "Охота на овець". Це був такий, знаєш, японсько-американський варіант Пелевіна, як на мене, значно краще по стилю написаний. Такий театр, я би сказав, такий соціальний абсурд 90-х, який був дуже популярний. Екзистенціалізм 90-х. Людина зациклена на власному "я": я відкрив холодильник, я випив пива, я то, я то, я то… І думки, і пиво – все разом. Воно було цікаво для мене як для молодої людини. В 23 роки це була нова література. Справді мені було цікаво.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Ясно. Журналістам було цікаво підхоплювати, що зірка такого рівня любить японську літературу.

Святослав ВАКАРЧУК: З Місіма – зовсім інша історія. Вважаю його просто класиком світової літератури. Я вважаю, що і "Золотий храм", і "Сповідь маски" – це просто класика ХХ століття, як мінімум. Це така, знаєш, квінтесенція всього японського хорошого, що є в літературі. Я думаю, що це красива суміш дзен-буддизму і європейської літератури ХХ століття, яку він в себе ввібрав. І ці дві книжки на мене дуже сильне враження справили.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Я не боюсь никого обидеть. Поэтому я скажу, что Мураками – это постмодернистская белиберда. И очень правильно его сравнивать с Пелевиным. Это такое было поветрие действительно моды в те годы. И явление это очень завязано на том времени, в котором оно появилось.

Святослав ВАКАРЧУК: Да. Тому я і кажу. До речі, до піарників. Віка мене слухає. Може, дійсно ми перший раз в житті візьмемо і виправимо щось в "Вікіпедії".

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Можно будет даже со ссылкой на расшифровку интервью нашего, которое будет в интернете. А что касается Мисима: слушай, давай вернемся к вопросу о смерти. Потому что тема смерти – одна из главных вообще тем для творчества Мисимы.

Святослав ВАКАРЧУК: Головний перформанс його життя був зв’язаний з тим, що він сам себе цього життя і…

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Сделал себе сэппуку. И новела "Патриотизм", невероятно реалистично изображающая вот этот весь процесс. Поэтому, так или иначе, если ты любишь и продолжаешь любить Мисиму, который, я согласен, самый европейский из японских писателей, но в нем эта тема смерти абсолютно бесконечна, в каждом произведении.

Святослав ВАКАРЧУК: Мені здається, що це зв’язано з двома речами. Перше – що він хоч і найбільш європейський по формі, але він все-таки дуже японський по змісту. А японці, особливо старої закалки, вони дуже сильно виховані на цих дзен-буддистських парадигмах. Там одна з основних речей – це відноситися нейтрально до життя і смерті. Тобто вони сприймають смерть як просто черговий етап. Тому ніхто за життя, як наприклад в нашій культурі, там не тримається. Звідти і велика кількість у свій час… цей самурайський кодекс честі. Вони, в принципі, вмирали з радістю і з гордістю в момент, коли це треба було зробити. Я не розділяю цей принцип. Я людина європейська. Для мене все-таки життя… Я з тих, хто вважає, що я прихильник монотеїзму, такого, іудео-християнського, який вважає, що Бог дав життя і Бог має право його забрати. Але, тим не менше, я вважаю, що він сильний, він був сильною особистістю. Можливо, єдина слабість його в житті була – це в кінці, що він все-таки не зміг далі жити з тими принципами, які були навколо нього. Японія вестернізувалася. Він її не сприймав, мені здається. Плюс, він все таки був такий, ну, в якомусь хорошому сенсі ексгібіціоністом.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: И эстетом. Он был эстетом.

Святослав ВАКАРЧУК: Він хотів, щоб всі бачили, який він. І йому не подобалося, що його не сприймають.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Очень интересно, как это связано, желание, чтобы все тебя видели, с путем рок-звезды. Мы поговорим об этом после перерыва.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Це програма "Війна світів". У студії – Костянтин Дорошенко, Тетяна Гончарова і Святослав Вакарчук. Продовжуємо тему японської літератури, Місіми і ексгібіціонізму.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Святослав сказал только что, что Мисима обладал определенным эксгибиционизмом. Причем это был эксгибиционизм как раз не писательский, а больше актерский.

Святослав ВАКАРЧУК: Да-да. Він же грав, по-моєму, в "Кабукі" сам в якийсь час.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Да. Насколько для вас, насколько вам как артисту близок этот момент эксгибиционизма. Потому что, так или иначе, вы себя все время людям демонстрируете. Более того, я видел неоднократно ситуации, когда поджидают вас просто толпы людей, от мала до велика, все хотят с вами сфотографироваться. Вам хватает невероятной выдержки никого из них не отослать, со всеми улыбаться. Что это? Откуда сколько энергии? Потому что многие артисты или прячутся, или позволяют себе гордо пройти мимо. Вам доставляет удовольствие? Это тоже определенный эксгибиционизм или это просто культура, или это просто потому, что вы из профессорской семьи и не умеете человека жестко "отшить"?

Святослав ВАКАРЧУК: По-перше "жестко отшить" я вмію, якщо потрібно. Дай бог, щоб це якомога рідше траплялося. Я би сказав, в принципі, люди на землі діляться… як у фізиці є речовина і є поле, так само і люди діляться на вуайєристів і ексгібіціоністів. І сказати, що є люди, яким не присутнє ні одне, ні друге, я думаю, що таких немає. Тобто одні люди люблять дивитися за іншими, другі люди люблять показувати себе. Деколи в тобі може співпадати, може бути і одне, і друге начал. Але просто в творчих людей насправді цей ексгібіціонізм, він, на відміну від акторів, а в акторів він в чистому виді. Тобто просто людям подобається, щоб на них дивилися. В творчих людей, які пишуть або картини, або музику, або, не знаю, твори, цей ексгібіціонізм зв’язаний в першу чергу… Я би сказав, що це самоексгібіціонізм, якщо так можна назвати. Тобто найбільше в творчій людині самій на себе подобається дивитися зі сторони. Я це вже багато разів говорив. Найбільше задоволення, ради якого живе справжня творча людина, - це задоволення отримати самому задоволення від того, що ти зробив. Це насправді багато хто боїться сказати вслух.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Я ніколи не думала, що Вакарчук в цьому зізнається.

Святослав ВАКАРЧУК: Та ладно, перестаньте, це ж очевидно. А що, в цьому не зізнаватися, якщо це правда? Якщо ти не отримуєш задоволення від того, що ти зробив, велика ймовірність того… точніше, маленька ймовірність того, що хтось інший отримає задоволення. Тому що, тільки коли ти зловив цей канал розмови з Богом в творчості, тоді є в тебе шанс, скажімо так, приєднавшись до цього каналу, отримати частину цієї благодаті. Якщо ти не приєднався до цього каналу, то, можливо, цього каналу і не існує насправді. Може, ти просто і себе, і всіх обманюєш. Тому мене часто дивують музиканти, наприклад, які кажуть: ви знаєте, я ніколи свою музику не слухаю. Якщо ти свою музику не слухаєш, то це означає: якщо в тебе немає потреби в слуханні своєї музики, то як ти можеш думати, що в когось іншого є потреба? Де гарантія, що комусь взагалі вона в цьому житті потрібна, якщо навіть тобі вона не потрібна?

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Я зараз трохи міняю тему нашої розмови. Між тим, ця тема каналу, благодаті. Ви у Слов’янську 1 вересня проводили урок для дітей. І тоді сказали, що це найсильніші враження останнього часу. Тоді задоволення і враження від чого отримали? Діти вам щось таке дали? Чи ви знову-таки, даючи їм щось, отримали задоволення від себе?

Святослав ВАКАРЧУК: По-перше, не всі в житті враження – задоволення. Деякі враження – навпаки.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Звісно, ні.

Святослав ВАКАРЧУК: Це катарсис може бути навіть, але не обов’язково задоволення. Я побачив такий дисонанс. З одного боку, я побачив, як трава пробивається через асфальт, що називається. Це була життєва інсталяція того, як все насправді в житті відбувається. Семенівка – це пригород Слов’янська – повністю зруйновані будинки навколо школи. Ця відремонтована школа, яка насправді як сюрреалізм там виглядає. Навколо все зруйноване. Я такого в своєму житті не бачив. Це такий Дрезден. Слов’янськ більш-менш, тьху-тьху, за винятком деяких пошкоджених будинків, більш-менш цілий. Там не видно наслідків війни. А Семенівка, той район, де була ця школа, просто її немає. Як Дрезден в 44 році. І на фоні цього всього ти під’їжджаєш, у тебе йдуть мурашки по шкірі. Ти розумієш, наскільки багато змін, які сталися, потребуватимуть тепер поколінь, щоб це змінити, і потім ти бачиш дітей на лінійці 1 вересня, і ти розумієш, що це звичайна лінійка. Така, яка була в кожній школі, є в кожній школі і буде. І що всі ці, як я співаю у своїй пісні, танки і гармати цього не змінять. І це вічне бажання дитини йти в перший клас – воно сильніше за будь-що. І це мене дуже вразило. Ці діти, ці дівчатка в бантиках, ці… Батьки, видно, що вони стурбовані. В батьків в очах, якщо не страх, то, як мінімум, втома. Якась така трохи навіть безвихідь. А в дітей – оптимізм і бажання йти вперед. Це настільки підживлює. Всі діти прийшли в школу з бажанням: це наш день і ми готові йти далі.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: І ще перепитаю. Я нещодавно вела майстер-клас для дітей з зони АТО з журналістики. І вони підходили до мене, більшість після того, і казали: можна вас обійняти? Святославе, ваша фраза в пісні "Обійми", вона починається з таких слів, можливо, ніхто не помічав: "коли настане день, закінчиться війна". Тобто ці обійми – як тема продовження закінчення війни. Тобто до вас ці діти підходили. Чому, власне, обійми тоді так… в цій пісні з війною співпало? Чому так?

Святослав ВАКАРЧУК: Діти підходили. І ми дійсно обіймалися і фотографувалися. Я підписував їм автографи. Я, до речі, пам’ятаю про свої обіцянки, дві обіцянки. Одна обіцянка була станцювати танець на випускному вечорі з однією з дівчат. Це, правда, не першокласниця була. Це вже були трошки постарші діти. І друга обіцянка, про яку я теж пам’ятаю, - я шукаю підходящу кандидатуру, ви зрозумійте, я обіцяв подарувати кішку. Я теж пам’ятаю. Кошеня. Обов’язково подарую його. І просто думаю, що це треба знайти правильну… Тобто були дуже зворушливі моменти в цих якихось наших відносинах і так далі. А що стосуються пісень, я би сказав, що це навіть для мене самого якась містична тема. Дуже багато пісень, які я пишу раптом, не вкладаючи в них жодного змісту, подібного до того, який потім… Потім у них з’являється зовсім інший зміст. Зокрема і пісня "Обійми", зокрема і пісня "Стіна". Я вже неодноразово говорив про цю історію, але вона мене постійно вражає, що ця пісня спочатку була написана спеціально для проекту "Брюссель", і починалася вона… ця пісня про відносини двох людей. І починалася вона зі слів: "де ми з тобою будемо, коли закінчиться наша війна". Я заспівав цю пісню в турі вживу багато разів. Ми не записали її в альбом, але вона звучала на концертах. Потім, коли виникло бажання цю пісню включити в альбом "Океану Ельзи" "Земля", я настояв, хоча всі були проти, на тому, що треба змінити слова "закінчиться наша війна" на слова "закінчиться їхня війна". І всі казали, що це міняє зміст на соціальний, що не потрібно цього. Але я казав: мені здається, що це потрібно. Це такі дискусії у нас були в листопаді 2012 року, тобто за рік до цих всіх подій. І ми записали пісню, і стала пісня: коли ти розумієш, що "їхня війна" – це зовсім інше. І чому я тоді поміняв цю строчку? Хоча спочатку були… Я сам не можу зрозуміти. Тобто пісня зразу стає з зовсім іншим змістом – між "наша війна" і "їхня війна". Тому що коли співаєш "де ми с тобою будем, коли закінчиться наша війна" – це я мав на увазі відносини між двома близькими людьми.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Это очевидно.

Святослав ВАКАРЧУК: "Коли закінчиться їхня війна" – то зрозуміло, що тут вже про ніякі відносини двох людей близько не йде мова. Це вже фактично "їхня війна" – яка зараз іде. Я вважаю, що це їхня війна. Точно – не наша.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Святослав, мне, кстати, удивительно. Вам нет 40. Вы еще молодой человек. Однако вы создали вот этот вот фонд "Люди будущего". Он направлен на молодых людей, на детей, на подростков. Вы собираетесь помогать им в чем-то? Это в связи с чем? Вы уже сейчас думаете о временах своей пенсии, когда вы будете старый рокер, которого не будут уже узнавать в лицо в ночных клубах, как это с Джаггером сейчас происходит?

Святослав ВАКАРЧУК: Что, не узнают уже?

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: В Венеции не узнает его малышня. Он однажды пришел туда и сказал: я – Мик Джаггер. Ему сказали: да не ври ты, не рассказывай нам. Это реальный случай. Мне рассказали на Биеннале.

Святослав ВАКАРЧУК: Щаслива людина.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Неважно. Когда-нибудь и с вами такое произойдет.

Святослав ВАКАРЧУК: І слава Богу.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: То есть вы сейчас, для чего вы думаете сейчас о вот этих вот юных поколениях? Вы в данном случае думаете о своем будущем, или это какая-то филантропия абстрактная?

Святослав ВАКАРЧУК: Я просто думаю, що це найбільш важлива інвестиція для держави – це інвестиція в молодих людей, в освіту, у виховання і в цінності. Це інвестиція дуже довгострокова, яка точно не дасть плодів сьогодні і, можливо, навіть завтра. Але післязавтра вона буде дуже важлива. Якщо ми не почнемо це робити сьогодні, то післязавтра у нас нічого не буде. І я деколи формулюю свої… У мене питають: які ваші мрії з точки зору держави? Бо є особисті мрії – це окремо. І я недавно був на зустрічі із студентами і сформулював її так. Я свідомий того, що Україна при моєму житті, скільки б я довго не жив, точно не стане такою, як я би хотів, щоб вона стала. Я не вірю в це. Тому що я все-таки людина, яка адекватно оцінює ситуацію: думаю, що при правильному розвитку Україні потрібно років сто, щоб дійти туди, куди хочеться. Але я хотів би, щоб в кінці мого життя я точно знав, що Україна вже ніколи не зверне з тієї дороги, на якій вона стоїть, і ніхто її з неї не зсуне. Рейки сильні, колеса їдуть і швидкість велика, і наш "бронепоезд совсем не на запасном пути". І це, мені здається, важливо. І я буду щасливий, коли я це усвідомлю.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Україні потрібно сто років, вважає Святослав Вакарчук. А нам буквально пару хвилин на новини. Після того повернемося.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: С вами Вести – радио новостей и мнений. Продолжаем разговор со Святославом Вакарчуком в программе "Война миров".

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Святослав Вакарчук вже дав відповідь на багато питань. У мене зараз крутиться одне питання. Ви ніколи не стояли осторонь політичних подій, які відбуваються в Україні. Ви були депутатом. Склали самотужки повноваження. І зараз деякі ваші вислови мільйони просто розтягують, вони стають крилатими. Ви перед виборами активно нагадували про те, що треба думати про Україну не як про землю, до речі, продовжуючи нашу тему, батьків, а про землю майбутніх своїх дітей, що дуже важливо. Тобто багатьом це імпонує. Але вони не розуміють, як все це, ці ваші думки пристосувати до власного життя. Як почати міняти це життя, щоб все-таки не сто років було, а коротший цей шлях?

Святослав ВАКАРЧУК: Не буває. Перше, що ми маємо зрозуміти, що ми не маємо бути егоїстами. Це не буде коротко. Можливо, це буде не сто років. Можливо, 50. Але це точно не буде завтра. Це точно не буде тоді. Ми самі, хто живе зараз і робимо цю країну, в повній мірі не скористаємося плодами того, що ми сьогодні зробимо. Ми маємо це зрозуміти. І якщо ми це будемо розуміти і все одно нам вистачить альтруїзму або бажання працювати на майбутні покоління для того, щоб робити для них, - цього буде достатньо. Я часто чую від українців: а що ж нам робити? Ми хочемо жити сьогодні. Це інфантильна риса – нетерплячість. Це дитяча риса – я хочу свою шоколадку зараз і сьогодні, я не збираюся чекати завтра чи післязавтра, купіть мені морозиво сьогодні. Так не буває. Так в дорослих людей не буває. Ми повинні розуміти, що щастя не тільки в тому, щоб отримати морозиво, а щастя в тому, щоб чекати це морозиво і знати, що воно колись буде, в тому числі. Це щастя потрібно вміти… не просто чекати, скажемо так, опустивши руки. А треба до нього йти. Я взагалі вважаю, що процес пошуку щастя – це вже само по собі і є щастя. Тому моїх практичних порад дві. Перша – це зміна цінностей або культивування в собі тих цінностей, які би, на мою думку, привели нас до світлого майбутнього і в матеріальному сенсі, і в духовному. А ці цінності я би формулював двома простими меседжами, - це свобода вибору і гідність людини. І другий момент – це більш практична така річ – це кожноденна тяжка праця над собою і над своїм оточенням. Якщо людина тяжко працює, вона обов’язково отримає результат. Я впевнений, що не буває праці без результату. Як тільки ми почнемо працювати… Часто кажуть: як працювати, невідомо, заради чого? Ради свої маленької мрії, свого професійного росту, своєї сім’ї, своєї родини, але в контексті майбутнього країни. І коли я говорив про землю дітей, я ось про що думав. Багато успішних українців, які самі по собі виростають тут і отримують щось, їм вистачає сили волі і сили характеру, щоб зробити себе. Але далі на наступному етапі вони думають: окей, я все що міг зробив, далі я тут перспективи не бачу, я поїду звідси, тому що я хочу, щоб мої діти жили в нормальному світі, а тут я не бачу перспективи для них. І мені цікаво: якщо вони зробили… у них була перспектива, сила, принципи, бажання, терпіння зробити себе в цій країні – то чому б їм не потерпіти ще трошки і не зробити цю країну хорошою для своєї дітей? Це перше, що мене сподвигло до цієї думки. Друга річ – я думаю, що українцям треба перейти від старого опису нації або, я би сказав… В минулому було дуже зручно описувати націю по тому, що ми живемо. Що таке нація? Це земля, на якій жили наші предки. В сучасному плоскому світі, "світі два нуль", інтернету і так далі – цього мало. Це не працює. І що, що тут жили наші предки? Я взяв і купив по інтернету квиток, поїхав, за три дні мене тут вже немає. Я знайшов швидко іншу роботу, живу в Нью-Йорку. І для мене це земля наших предків. Я п’ю на свята горілку, приїжджаю на могили дідів, провідую батьків, цитую Шевченка, ходжу у вишиванці на вибори десь в Сан-Франциско.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: В Брюсселе, например.

Святослав ВАКАРЧУК: І в чому прикол? Тобто я хочу, щоб ми зрозуміли, що якщо тільки ми будемо робити ситуацію, що в нас спільне майбутнє, не минуле, а майбутнє, - тоді у нас є шанс дійсно це майбутнє робити разом. Тому що може статися так, що у нас спільне минуле, але різне майбутнє. Так ця країна тоді не буде існувати, якщо ми будемо всі бачити різне майбутнє. Мені здається, що майбутнє і цінності – це ті речі, які нас будуть об’єднувати. І нам потрібно писати, назвемо так, свою… вибачте за пафосні або високопарні слова. Але нам потрібна своя внутрішня конституція або своя Біблія, якщо хочете, своя книга, яка би для людей, для народу була чимось основоположним. Це те, що нас об’єднує, незалежно від крові, незалежно від, можливо, мови, якою ми говоримо, незалежно від… Просто ми вирішили, що українці це люди, які: А, Б, В, Г, Д. І ми всі сповідуємо ці цінності. Вони, як правило, співпадають з загальнолюдськими, але плюс мають щось своє, таке важливе та індивідуальне. Тут, до речі, минуле або пам’ять – вони теж потрібні. В цьому контексті, до речі, мова. Ми багато говоримо про важливість мови: чи потрібна, чи не потрібна, чи це є цінністю, чи не є цінністю. Мабуть, цінністю не є, але дуже важливим інструментом збереження цінностей є. Тому що я якраз вважаю, що мова – це швидше той дар від бога, який ми зберегли і який є приємним бонусом. Він не є основоположним. Не можна будувати націю на мові. Але мова є прекрасним бонусом. Наприклад, дивіться. Є країні успішні, які не мають цього бонусу. Я вважаю, що це не їхній плюс, а їхній… їм просто менше повезло. Наприклад, Америка не має своєї мови. Вона користується мовою іншої країни, з якої вона вийшла. Хтось скаже: ну і що поганого? Поганого нічого. Але я думаю, що якби вони її мали, було ще краще. Чи, наприклад, Австрія, чи, наприклад, інші.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Ну, про Австрию поспорю.

Святослав ВАКАРЧУК: Інших багато країн, які, умовно кажучи… Ну, не Австрія. Австрія – це неправильний приклад. Бразилія, наприклад.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Да, Бразилия. Вся Латинская Америка на самом деле.

Святослав ВАКАРЧУК: Чи їм і так добре? Мабуть, вони і так знаходять ідентичність. Але я думаю, що Україна, маючи ще свою власну мову, - це теж прекрасно, вона теж є частиною цементування своєї ідентичності. Тому я думаю, що питання мови мало би бути… Воно не має стояти в політиці і точно не має бути каменем спотикання. Воно не має на побутовому рівні ніяк роз’єднувати націю. Тому що цінності стоять на першому місці. Мова, на якій ти говориш, вона… Ну, як би, все одно важлива рідна мова, якою тебе вивчила мама – вона в тебе є рідна мова. І ти її не зміниш просто "мановением палочки", тому що так треба. Але пам’ятати, що є подарована Богом твоя унікальна мова, яка тебе відрізняє від усіх інших – чому б і ні? Це something that makes you different.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Смотри, на первых деньгах Украинской народной республики, как только была она провозглашена, надпись купюры, достоинство купюры было на четырех языках: украинском, русском, польском и на идиш. Это были четыре равноценных языка Украинской народной республики.

Святослав ВАКАРЧУК: Правильно. Я якраз говорю про те, що само ідентифікація повинна йти… Має бути дуже багато різних факторів. Дуже. Не може бути одного. Не може бути фактор, що ми всі говоримо цією мовою або у нас у всіх в крові тече ця кров. Це устаріла модель. Мені здається, вона не буде працювати. Має бути модель об’єднання людей за цінностями. І зрозуміло, що для багатьох цінністю… ну, не цінністю, а важливим фактором є їхня рідна мова. Якщо складається історично так, що люди зі спільними цінностями і спільним майбутнім мають дві рідні мови, в кожного своя, або три, або чотири, - значить так тому і бути. Інше питання, що ідентичність по мові просто спрощує. З нею простіше. Хочу нагадати, коли Ізраїль створювався, згадайте, фактично іврит був мертвою мовою, нею не спілкувалися. Це була мова рабинів, служб і Біблії. Всі спілкувалися в основному або на ідиш, або на ладіно, тобто мова сефардів, або взагалі на мовах…

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Тех стран, в которых они жили.

Святослав ВАКАРЧУК: Англійський, російський, німецький, французький і так далі. Ніхто не заставляв говорити євреїв на івриті. Це була їхня мотивація, бажання вивчити цю мову. Вони створили умови в Ізраїлі, що це стало можливим. І тепер вже навпаки, дивіться, що відбувається. Вже ідиш всі почали забувати. Вже ця мова відживає. Вони вернулися до своєї основоположної мови. Фактично українська мова, я вважаю, в Україні має розвиватися не тому, що хтось її нав’язує. А тому що всі, хто відчувають свою українськість або себе відносить до України, має щиро хотіти зробити її своєю мовою або мовою своїх дітей, внуків і так далі. Це треба виховувати, а не нав’язувати чи придумувати, що має бути так або не так. І наші політики, зрозуміло, вони часто дуже примітивно підходять до ситуації з мовою. І багато псують. Одні свідомо просто провокують, просто свідомо. Я вважаю, що багато таких. А другі – в силу своєї, я би сказав, недалекості і нерозуміння глибини процесів. Вони чомусь думають, що вони мають увійти в історію. Якщо вони в найближчі десять років усіх навчать говорить однією мовою, то вони ввійдуть в історію, - так не буде.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Кстати, Святослав они и не научат. Они скорее отвратят. А вот язык жив, пока он создает современный, если хотите, модный продукт, звучащий на этом языке. И тут нужно отдать вам должное. Ваша группа "Океан Эльзы", безусловно, сделала для того, чтобы украинский язык был современным, гораздо больше, чем все законы, принятые Верховным Советом.

Святослав ВАКАРЧУК: Дякую. Я сподіваюся, що ми будемо продовжувати.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Зараз маємо перерватися. Після того – остання частина нашої розмови.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Це програма "Війна світів". Сьогодні з нами Святослав Вакарчук. Лишається ще трохи більше десяти хвилин нашої розмови.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Возвращаясь, кстати, к вашему проекту "Брюссель", если сравнить государство Бельгия с государством Украина, мы часто сейчас слышим из-за рубежа, что Украина – сконструированная страна, не было такой страны. До 1830 года не было такой страны, как Бельгия. По сути она тоже была в какой-то момент, как бы, сконструирована. Однако сейчас это совершенно полноценная, самодостаточная страна, в которой тоже, между прочим, два языка существует. Там не все так прост. С другой стороны, бельгиец никогда не скажем вам, что он голландец или француз. Он будет настаивать на том, что он бельгиец. Почему вы обратились к Брюсселю? Брюссель – не очень современный город. Он красивый, он комфортный, он уютный, но это не Нью-Йорку, не Лондон.

Святослав ВАКАРЧУК: А чому ми маємо йти в тренді когось? Ми самі створюємо тренди. Ми зробили "Брюссель"…

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Что вам в Брюсселе понравилось? Может быть, потому что это как сердце Европы.

Святослав ВАКАРЧУК: В першу чергу – студія, в якій ми записувались. А вже назву ми зробили… Зрозуміло, що вона багатозначна, особливо для українців.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Конечно. Даже символична.

Святослав ВАКАРЧУК: Але ми не мали на увазі нічого, крім… Ми не знали, як його назвати. І вирішили назвати по імені міста, де ми записували цей альбом. І нічого більше в цьому немає. Я хотів би вернутися до ідентичності і до штучності. Коли кажуть, що Україна – штучно створена країна в сьогоднішніх кордонах або в сьогоднішній конструкції, - можна з цим згодитися. А давайте згадаємо, які країни не штучні. Я, крім Японії, не можу згадати жодної. Великобританія – це ж недавно були окремо Англія, Шотландія, Уельс, Ірландія. Франція – давайте згадаємо, що колись був окремий Прованс, окремі князівства Лотарингії, окремо на півночі Британь чи Нормандія. Іспанія – зараз вам сто королівств назву. Італія, Німеччина…

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Италия, Германия, да, вообще говорить не приходится.

Святослав ВАКАРЧУК: Будь-яку країну. Те саме можна сказати про будь-яку країну: про Росію, про Індію…

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Про Россию – уж и подавно.

Святослав ВАКАРЧУК: Тобто, якщо ми починаємо говорити історичними паралелями або екскурсами, то я би, в принципі, старався не відкривати список, хто там штучно чи не штучно створений. Тут питання зовсім в іншому. Питання з Бельгією цікавіше іншим. І Швейцарії – так само. Часто ми говоримо, що ці країни живуть, мирно співіснують декілька мов, і вони навчилися толерантно мати декілька мов, які мирно співіснують. Я можу сказати, що українська ситуація трошки унікальна. Тому що… можливо, є такі приклади, я їх просто не знаю. В Україні є дві мови, але одна з яких має свою метрополію, а друга не має. Дивися, візьміть Бельгію. Одна частина говорить мовою країни Голландії, друга – мовою країни Франції. В Швейцарії – так само, в Канаді – так само. А в Україні, виходить, одна частина говорить мовою країни Росії, а друга – мовою тільки своєї власної країни. Тобто тут виходить певне… Якщо мова йде про культурологічне змагання, то нам, умовно кажучи, в цьому сенсі російська і українська мови в певних нерівних умовах. Але, тим не менше, я не вважаю, що це є привід для великого, не знаю… Треба просто зціпити зуби і робити свою справу. Не треба мовно спекулювати. Просто політики, коли пропонують приклад цих країн, що, мовляв… Це не дуже релевантний приклад. От що я маю на увазі. Тобто в якомусь сенсі, з другого боку, я вважаю, ще є такий момент. Коли ми говоримо… Я специально даже попробую по-русски это сказать. Специально для всех русскоязычных жителей, которые нас слушают. Почему нужно все время воспринимать русскоязычную культуру Украины как собственность или как достояние другого государства? Почему это не может быть гордостью и собственностью, в том числе, собственного государства? В Украине огромное количество культуры, литературы, всего сделанного на русском языке людьми, которые, совершенно очевидно, являлись или являются частью этой общности: начиная от Гоголя, великого писателя, и заканчивая, не знаю, музыкантом Ваней Дорном. То есть, как бы, это часть того, что создают украинцы. Мы должны точно так же этим гордиться. И украинец имеет точно так же право на то, чтобы говорить: это мое. Поэтому нам надо не бояться приватизировать часть этой культуры.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Собственно, даже не приватизировать, а просто признать это своей и действительно заранее не отказываться от всего того, что наше: начиная от Феофана Прокоповича, который русскую церковь реформировал, и заканчивая действительно Дорном.

Святослав ВАКАРЧУК: Я просто хочу сказать о том, что ценности, они сегодня, если мы определим украинские ценности как ценности свободы выбора, достоинства человека, уважения к труду, то есть, есть какие-то такие вещи общеевропейские, и при этом останемся славянской нацией со своими такими вот корнями, - мы будем уникально идентичны. Нас будет объединять что-то, что объединяет всех: тех, кто говорит по-украински и по-русски, те, кто родился на востоке и на западе. Поверьте, свобода выбора и достоинство человека сделает из этой страны совершенно все другое. Уникальное. Я считаю, что в нашем мире, в нашей географической части мира это прекрасный повод для самоидентификацию.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: По сути, то, о чем Слава сейчас говорит, - это и есть реальная, разумная, нормальная национальная идея для ХХІ века. Потому что когда говорят, что нет украинской национальной идеи, - а какова, например, национальная идея Соединенных Штатов Америки? Ровно такая же – свобода выбора и человеческое достоинство. Это действительно нормальная национальная идея. Если при этом признать нашу мультикультурность, вот и получится тот путь, куда и следует идти.

Святослав ВАКАРЧУК: Насправді я знаю, що у нас мало часу. Я просто хотів ще раз роз’яснити свою думку, особливо для людей, які є апологетами того, що ми зараз називаємо примітивним словом "націоналізм". Я до слова "націоналізм" насправді відношуся… Тут дуже важливо, цим словом дуже багато спекулюють. Тут треба знати, яке поняття воно в себе включає. Але я би оперував словом "націоналізм" зараз як чимось позитивним. Вони часто переживають, ну, бояться того, що… їхній аргумент такий. Якщо не захищати спеціально все українське, то воно вимре саме по собі. Воно вимре саме по собі, коли вони не витримає світової конкуренції. Вимре будь-що, що не витримає конкуренції. Ніколи жодні заборони, жодні штучні речі ніколи не йшли проти людської природи. Навіть такі пасіонарії, як більшовики, які хотіли змінити всю країну і повернути людську історію чи природу вспять. Їм це вдалося не більше ніж на 70 років. Все одно воно стало на своє. Що б ви не робили штучно, воно не спрацює. Тому я звертаюся до всіх, хто хоче захищати українську мову, українську культуру: творіть на ній, робіть все найкраще, що ви можете. Старайтесь робити якомога якіснішу музику, літературу, поезію. Ніхто ніколи не забуде Ліну Костенко. Їй не треба для цього багато кричати про себе. Вона – геній. І всі будуть сприймати її книжки і літературу. Тому що вона… Нікому не прийде в голову. Тому що всі ї признають. Чи Івана Франка.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Василия Стуса.

Святослав ВАКАРЧУК: Ніхто ніколи не забуде. А коли ми починаємо говорити про те, що давайте ми штучно почнемо робити певні такі державні преференції, як це відбувається в економіці чи в митній політиці, - зрозумійте, культура – це не товар, який можна обкласти меншим чи більшим митом. Культура – вона така тонка. Ви її не охопите, в ящики не запакуєте. Тому важливо замість того… Я би всім порадив просто тяжко працювати над самовдосконаленням, як це роблю, наприклад, я кожного дня. Я вважаю, що чим більше українцям, в тому числі тим українцям, які пропагують українську культуру, самовдосконалюватися. Чим більше вони будуть працювати над собою, тим більше шансів, що вони стануть успішними і цим збережуть і примножать те, що ми багато зробили.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: В тому то і справа. Виходить, що зараз легше більшості з нас кидатися на інших і казати, що я хочу своє захистити, ніж вдосконалити і розвивати своє. Тому так і виникають заборони. Ви, до речі, казали не раз, що ви проти таких радикальних проявів і заборони цькування російських артистів.

Святослав ВАКАРЧУК: Я би сказав так. З приводу цькування. Я взагалі проти будь-якого цькування. Я вважаю, що людина має відповідати або перед судом за злочин юридичний або перед Богом сам по собі за моральний злочин. Але людина точно не має такого права… Чому ця людина має перед іншими людьми за щось відповідати? Інші люди можуть найкраще, найбільш гуманно і по-людськи, що можуть зробити з тими, хто їм не подобається, - ігнорувати їх. Ви не маєте права наказувати людину морально, тому що це тільки Бог може зробити. А юридично, зрозуміло, ви – не суд. Тому якщо людина… вам не подобається те, що вона говорить, ви можете з нею не згодитися. Ви можете їй сказати: я не згідний. Ви можете не купити білет на його чи її концерти. І правильно зробите. Ви можете показати своєю позицією, що ви з цією людиною не хочете мати нічого спільного. Але ви не можете заборонити її свободу, поки ця людина не зробили нічого, що порушує закон. Інше питання, щоб ми не маніпулювали моєю думкою: якщо така людина, в тому числі висловлюваннями порушує закони, таке теж буває, тоді це інше питання, тоді це підстава для обмеження тих чи інших свобод. Але ми, звичайні люди, не маємо в собі робити судів. Не судіть, і не судимі будете.

Татьяна ГОНЧАРОВА, ведущая: Гарне резюме і гарний кінець для нашої програми. З нами був сьогодні Святослав Вакарчук у "Війні світів".

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Человек, который реально сегодня делает будущее Украины. И на самом деле каждый из нас имеет такую возможность. Для этого не нужно быть Святославом Вакарчуком. Спасибо.

Аудиоверсию интервью можно послушать на странице сайта Радио Вести и на нашей странице в SoundCloud.